середа, 20 лютого 2013 р.

Наскільки ми сьогодні, через 1025 років, справді є християнами? - Блаженніший Любомир

Мої батько і мати − дуже дорогі мені особи. Тому мені соромно повестися так, щоб їм було прикро. Отже, не страх перед покаранням батьками чи іншими особами, але бажання робити те, що їм приємне, і жаль за те, що могло б завдати їм болю, спонукають мене до правильної поведінки. Перенесімо цей приклад на Бога. Не ображаймо, а наслідуймо Його!


Наприкінці минулого року я написав невеличку статтю, в якій намагався пригадати читачам, що ми маємо пам'ятати про Бога не тільки в час виборів, але протягом усього року.

Як звичайно буває, з цього приводу чув я різні усні коментарі. Проте були й письмові обговорення з боку читачів, позитивні чи негативні. Хочу подякувати всім коментаторам, які не полінувалися зреагувати.
Оскільки відгуки на мій матеріал розвивають цю тематику, дозволю собі ще дещо додати. До цього мене спонукає ще одна обставина.
Цього 2013 року ми святкуватимемо 1025-річчя Хрещення Київської Русі. Довкола цієї дати точиться багато розмов. Були навіть офіційні, урядові заяви, в яких ідеться про відзначення ювілею в різні способи і на різних рівнях.
Взято до уваги різні аспекти: історичний, політичний, культурний, − але чомусь бракує акценту на релігійному аспекті.
Повз нашу увагу проходить найважливіше, те, що не втратило своєї актуальності до сьогодні: 1025 років тому народ Київської Русі під проводом свого великого князя став християнським.
Постає запитання: наскільки ми сьогодні, через 1025 років, справді є християнами, наскільки відчуваємо опіку Небесного Отця?
Один із коментаторів зауважив, що було б справді значним у нашому особистому та суспільному житті, якби ми щодня на всіх рівнях дотримувалися хоча б деяких Божих заповідей. Для прикладу: шануй батька й матір, не вбивай, не кради, не свідчи ложно. Над цим варто замислитися.
Ще один коментатор пригадав, що на початку основного державного документа − Конституції України − є згадка про відповідальність кожного громадянина перед Богом за те, що і як він робить. Дехто сприймав це позитивно, а дехто твердив, що це тільки засіб тероризувати громадян, − передусім тих, які мають якесь суспільне завдання, − лякати їх Божою карою.
Стосовно цього коментаря хочу сказати, що кожна людина, − і віруюча, і невіруюча, − яка приходить на світ (хоч би як ми це сприймали), призначена для вічності.
Те, що нам видається кінцем, смерть, − це тільки перехід у вічність. Ми не знаємо, яким буде цей перехід, − це вповні залежить від Бога, адже лише Він знає душу людини.
Інший коментатор поставив запитання: як нам бути? Це влучне запитання, бо дехто каже, що оскільки ми є вільними, можемо поводитися, як нам подобається, однаково і безкарно чинити добро чи зло. Ще інший бачить моральність як виконання певних приписів.
Святе Письмо − Боже Слово − вчить нас, що секретом боговгодного життя є "страх Божий".
Що це таке? Проілюструю це на такому прикладі.
Мої батько і мати − дуже дорогі мені особи. Тому мені соромно повестися так, щоб їм було прикро. Отже, не страх перед покаранням батьками чи іншими особами, але бажання робити те, що їм приємне, і жаль за те, що могло б завдати їм болю, спонукають мене до правильної поведінки.
Перенесімо цей приклад на Бога.
Не ображаймо, а наслідуймо Його!
Шановні коментатори, ще раз сердечне Вам спасибі!

Джерело: dyvensvit.org

Немає коментарів:

Дописати коментар