Свідоцтво Ігоря Халупника

«Я завжди знала, що Бог є, я вірила, але не відчувала, що Бог поруч. На школі я це відчула і це мене глибоко вразило. Я зрозуміла, що ми можемо стати перед Господом такими, якими є, що Небесний Отець любить нас» Юля, м.Іванр-Франківськ) «Господь Бог подарував мені любов, нове життя, яким я хочу і буду жити. Я ніколи не відчував тої доброти, любові, радості, яку відчув на зимовій сесії Школи. Як люди здружуються за такий короткий час? Я знаю, що всі люди, які тут були , хотіли і хочуть впустити до свого серця Бога , щоб він був із ними до кінця життя» (Андрій м.Долина) Для мене на цій Школі Бог відкрив розуміння прочитаних уривків Святого Письма, які я раніше читав, але сприймав буквально, під іншим кутом. Я навчився бачити себе в них дуже чітко. Було приємно бачити і чути хлопців мого віку, такими щирими і відкритими. Лекції-супер! Аніматори-молодці! Нехай Господь вас всіх Благословить! (Віталій, 23 роки, 1 ступінь) Моє Ім’я Ігор Халупник. Я з м.Мелітополя Ось моє свідоцтво: «В 1994 році я перший рас прийшов в Римо-Католицьку церкву. Прийшов, так-як дуже перелякався за своє життя, майбутнє, моє життя руйнувалося,і падав все нижче і нижче. Коли я почав ходити до церкви, я очікував, що моє життя зміниться в кращу сторону, але нічого не змінилося. Хоча я дуже старався. Я пробував молитися, сповідався, причащався. Але нічого не виходило. Я не міг знайти сили, щоб перемагати гріхи і залежності, хоч і пробував. Моє життя виглядало так: каявся-грішив, грішив-каявся. Так пройшло чотири роки. Я жив подвійним життям. В церкві один – дома інший. В 1998 році одна сестра-монахиня запропонувала мені поїхати до Красилова, на якусь школу. І я поїхав, бо десь глибоко у мені був голод за Богом. Це була Школа Християнського Життя і Євангелізації. Коли я приїхав на школу, мені було дуже важко прийняти те, що там відбувалося, тому, що я був гордий і релігійний. Але Господь поступово працював над моїм серцем. Це була перша літня сесія Школи. В один з днів, коли у Храмі проходила молитва прослави, нам запропонували вийти вперед і прийняти Ісуса Христа в своє серце як Господа і Спасителя. Люди почали виходити, до вівтаря, але я не збирався. Я гордо думав про себе «Я вже 4 роки приймаю Ісуса в причасті, для чого це мені. Нехай виходять другі.» Як тільки я так подумав, то фізично відчув, як хтось штовхнув мене у спину. Це мене дуже розізлило. Я хотів повернутися і подивитися хто це мене штовхнув. Але, коли я повернувся, то побачив, що біля мене взагалі нікого не має. В цей момент, я відчув Божу Любов перший раз в своєму житті. Я буквально був у обіймах Любові. Я відчув, як сильно любить мене Господь. По моїх щоках потекли сльози, а ноги самі пішли до вівтаря. Коли я вийшов до вівтаря і почав віддавати своє життя Христу, Господь дуже міцно торкнувся мого серця, і я зрозумів: Ісус – живий! Той Ісус, якого я приймаю у причасті - ЖИВИЙ! Той Ісус, Якому я пробував вірити, Той якому старався молитися – ЖИВИЙ!!!! Коли я повернувся до дому - все моє життя почало змінюватися. І змінюється до цього часу. Слава Богу за все! І дякую Йому за Школу! Бог мене ще багато разів дивував на Школі, зцілював та звільняв… Дякую Йому за всі чудеса і подарунки. Але найголовніше, дякую за те, що завдяки Школі я зустрівся з Ним!»