Вітаємо зі 100-річним ювілеєм!

Сестри мироносиці

ІСТОРІЯ ЗГРОМАДЖЕННЯ

джерело: muronosuci.com.ua 

Історичний розвиток нашої спільноти (Згромадження Сестер Мироносиць) розпочався 1910 р. коли в Кристинополі (сучасне містечко Червоноград), Сокальського повіту на Львівщині було засноване Товариство Мироносиць. Засновником цього товариства став  ієромонах Юліян Іван Дацій ЧСВВ. Наш Отець-засновник був з числа перших реформованих василіян, які після Добромильської реформи розпочали активну душпастирську діяльність серед вірних.

Члени Товариства Мироносиць мали займатися доброчинною працею. Із статуту дізнаємось, що його метою було:

а) «приймати до свого захисту найубогіших, бездомних старців, і власними коштами утримувати їх до смерті, надаючи їм помешкання, харч, тепло, обслугу, старанно опікуючись при хворобі, а по смерті гідно поховати; А також,

б) опікуватися убогими, круглими сиротами, дівчатами до чотирнадцяти років, цілковито утримувати їх, виховувати по-християнськи і навчати».

Члени цього товариства, як було сказано у Статуті, складалися з двох категорій. Одні мироносиці мали безпосередньо трудитись у притулках для старців і сиріт. Вони носили спеціальний одяг однакового кольору і покрою та називалися «сестрами мироносицями».  Інші члени щорічно вносили пожертви на користь товариства.Після двох років праці у членів товариства виникло нове бачення їхньої діяльності. Серед осіб, що належали до Товариства Мироносиць, були дівчата, які хотіли вступити до якогось чернечого жіночого згромадження, саме вони запропонували створити нову чернечу спільноту. Ще з весни 1912 р. о.Ю.Дацій почав шукати в Кристинополі будинок, який би послужив за монашу обитель для нового згромадження.

Своє подвижницьке життя спільнота перших сестер мироносиць розпочала 30 червня 1914 р., і називалася: «Згромадженням Сестер Мироносиць для утримання і обслуговування убогих і сиріт, під покровом св. Марії Магдалини». У цій назві о.Ю. Дацій бачив мету створення нового згромадження, у своєму щоденнику про це він писав так: «Щоб подібно, як євангельські мироносиці зі св. Марією Магдалиною служили Христові за життя і після смерті, так і сестри мироносиці, крім старання про власну досконалість і святість, мали приймати до своїх приютів убогих, котрі всіма були погорджені, опущені, забуті і власним коштом їх утримувати аж до смерті». Через місяць після створення Згромадження Сестер Мироносиць українське суспільство поринуло у вир Першої світової війни. За таких важких воєнних часів життя перших сестер було сповнене труднощів та випробувань. Однак згромадження розвивалося та зростало чисельно. Сестри активно виконували своє завдання, незважаючи на складні та часто несприятливі обставини. 

У квітні 1920 р. сестри мироносиці, на основі рішення капітули оо.Василіян, були змушені залишити Кристинопіль і переїхати на проживання до Підгорецького монастиря. Підгірці, що належать сьогодні до Бродівського району Львівської області, відомі своїми давніми спорудами – Підгорецьким монастирем, Підгорецьким замком, археологічним комплексом літописного міста Пліснеська. Це село вписалося також яскравими літерами в історію згромадження мироносиць. Саме тут чернеча спільнота продовжувала своє подвижницьке життя аж до  1932 р. Праця сестер у Підгорецькому монастирі була дуже різноманітною і залежала від пори року. Монахині мали заробити на утримання себе, а також плодами своєї праці поділитися з ближніми. Основний акцент спільнота мироносиць робила найперше на допомогу людям, які перебували у їхньому приюті та були позбавлені будь-яких засобів на прожиття. Основним джерелом їхнього матеріального утримання було поле та невелика господарка. Сестри самі були змушені орати, сіяти, жати, молотити.

Рубіжним для Згромадження сестер мироносиць, за час перебування у Підгірцях, став 1925 р., коли митрополит Андрей Шептицький листом від 19 вересня 1925 р. потвердив Статут Згромадження Сестер Мироносиць під покровом св. Марії Магдалини. У 1928 р. молодим згромадженням зацікавився станіславівський єпископ Г. Хомишин. Він декілька разів відвідував сестер мироносиць в Підгірцях, а у квітні 1929 р. було остаточно  вирішено, що згромадження розпочне свою працю та місію коло Станіславова у невеликому містечку Богородчанах.

Перші сестри до Богородчан прибули в грудні 1929 р. На 1935 р. у Богородчанському монастирі вже проживало 64 сестри та 15 одиноких людей, якими вони опікувалися. Жили з власної праці: мали 50 гектарів поля, чимале господарство. Радикальні зміни у розвитку згромадження розпочалися 1939 року, коли  у вересні до Богородчан вступили радянські війська. У середині жовтня цього ж року  черниці за наказами нової влади були змушені розійтися: хто до своїх родин, хто до чужих людей. До монастиря, сестри  повернутись через два роки. Саме у час воєнного лихоліття розпочинається праця сестер поза монастирем. Так, 10 лютого 1943 р. сестри мироносиці розпочинають свою діяльність в Городенківській лікарні, цього ж року,  сестри почали працювати у дитячому садочку в Старих Богородчанах.

Цілковито ситуація змінилася в літку 1944 р., коли німецькі війська почали відступати з Галичини. 28 липня Червона армія вже вдруге захопила Богородчани. Сестри не залишали свого монастиря, як раніше, але були змушені частину своїх монастирських приміщень надати для потреб радянського війська. Але така оренда не була довгою, наприкінці 1944 року, для  згромадження було надано два невеликі будинки у с.Ляхівці (сучасне с.Підгір’я Богородчанського району). Так, розпочався етап переслідування на нелегального існування згромадження. Із 70 сестер мироносиць у 1944 році,  13 лютого 1945 р. на території Станіславівської області залишилося тільки 35 мироносиць, всі інші повернулись до своїх родин. А 1946 р. Згромадження Сестер Мироносиць із цілою УГКЦ перейшло до нелегального існування.

Перші роки після ліквідації монастиря були надзвичайно важкими. Перед черницями було єдине завдання – вистояти у вірі й вижити серед несприятливих умов. Протягом майже півстоліття комуністичний режим намагався знищити релігійні переконання багатьох людей. Однак спроби погроз, арештів, обшуків не давали бажаних результатів. Навпаки, монахині бажали ще ревніше служити для Бога та свого народу. Протягом усього часу підпілля апостолят сестер суттєво не відрізнявся: всі вони навчали катехизму, готували дітей та дорослих до хрещення, сповіді, одруження, організовували таємні богослужіння і повідомляли про них вірних, розповсюджували молитовники та релігійну літературу, переховували Святі Тайни. Часто сестри виступали посередниками між духовенством та мирянами.

Відновлення спільноти мироносиць розпочалось 1989 року, тоді коли і почалося  відновлення цілої УГКЦ. Саме цього року почалося масове свідчення, що Церква не знищена, що тоталітарний режим, незважаючи на всі спроби, не зумів підірвати основ її існування. Лібералізація релігійного життя стала поштовхом для реєстрування нових громад та масового виходу з підпілля віруючих та духовенства. Легалізувало своє життя і Згромадження Сестер Мироносиць, управа якого в червні 1989 р. скликала Генеральну капітулу. На капітулі було обрано Генеральну настоятельку згромадження – с. Йосафату Пилипів та Генеральну управу. Однак розпочати активну діяльність в перші роки після легалізації сестри мироносиці не змогли. Згромадження за час правління атеїстичного режиму зазнало великих втрат. Спільнота на 1989 р. нараховувала 27 членів, третина з яких досягла вже пенсійного віку. Генеральний дім згромадження знаходився в м. Івано-Франківську по вул. Індустріальній 8, в якому на 1989 р. проживали настоятелька та двоє сестер. В перші роки після легалізації Церкви монахині брали участь в організації перших прилюдних Богослужень, с. Марія Роспопа та с. Тереса Валійон розпочали катехизацію дітей та молоді у с. Фитьків, с. Гвізд та с. Камінна Надвірнянського району, а також працювали катехитами при церкві св. Івана Богослова в смт. Богородчани.

Наступним етапом у відродженні Згромадження Сестер Мироносиць стала капітула, яка була скликана 2 березня 1992 р. На порядку денному, як довідуємося з протоколів, що збереглися в архіві згромадження, стояло питання відновлення діяльності Згромадження Сестер Мироносиць як релігійної організації. Капітульні сестри підготували Статут згромадження, який остаточно був затверджений Міністерством у справах релігії 30 березня 1992 р. Разом із затвердженням Статуту була створена нова емблема-герб згромадження. У перші роки після виходу з підпілля  УГКЦ особливо гостро відчувала брак священиків та катехитів. Тому найперше праця чернечих згромаджень була скерована на душпастирські цілі. Монахині всіх чинів та згромаджень зосередили свою увагу на катехизації при церквах, а також на прохання батьків і за домовленістю з дирекцією в окремих школах. У 1993 р. сестри мироносиці на прохання о. Михаїла Косили розпочали свою працю в м. Чернівцях, при храмі Успення Пресвятої Богородиці. Катехитичним служінням, цього ж року, почали займатися сестри  в м.Городенці, куди прибули для опіки над своїми старенькими сестрами: с. І. Шийкою та с. М. Гожельською.

Щоб знову відновити спільнотне життя, яким воно було до 1946 р., перед управою згромадження, як одна із проблем, постала потреба клопотання про повернення відібраного колись приміщення – це колишній монастир у смт. Богородчанах, по вул. Гагаріна 2. Від 1946 р. у цьому будинку були розміщенні різні установи: бухгалтерська школа, районна поліклініка, управління соцзахисту, архів, ощадбанк. На самих початках у 1990 – першій половині 1991 рр., коли ще існувала радянська система влади, було важко повернути колишнє майно, яке було забрано 1946 р. 10 листопада 1992 р. управа згромадження подала прохання Миколі Бойчуку голові Богородчанського Райвиконкому, в якому було сказано: «Ординаріят Івано-Франківської Греко-католицької єпархії та ігуменат Згромадження Сестер-Монахинь  Мироносиць звертаються до Вас з проханням відновити історичну справедливість – повернути згромадженню їхній монастир, яким вони володіли до 1946 р., для відновлення діяльності сестер на освітній та благодійній ниві».

Цей етап був дуже напруженим. Процес передачі монастирської споруди гальмувався спротивом тих організацій, які отримали його в користування за часів радянської влади. Прохання сестер було позитивно вирішене лише 1994 р., коли приміщення по вул. Гагаріна 2 в смт.Богородчани було повернуто у власність спільноти мироносиць. 12 грудня цього ж року туди на проживання переїхали с.Володимира Тара – настоятелька та с. Антонія Драй. В «Історії Богородчанської обителі» записано: «Монастир не був пристосований до умов життя, тому сестри спочатку замешкали в квартирі п.Нестора Клебана, великого добродія нашого згромадження, і кожного дня працювали над відновленням своєї давньої обителі». Згодом до смт.Богородчани з Івано-Франківського монастиря переїхали жити інші сестри, які катехитичною працею охопили дві Богородчанські школи.

Протягом 1993 – 1995 рр. почала швидко зростати кількість кандидаток до Згромадження Сестер Мироносиць. Генеральна Управа згромадження 1994 р. відновила  новіціят, першою магістрою було призначено с. Антонію Драй, пізніше це служіння для спільноти почала виконувати с. Тереса Валійон. Новички проживали в м. Івано-Франківську по вул.Індустріальній 8, а 23 вересня 1995 р. новіціят було переведено до відновленого Богородчанського монастиря. З 1994 р. духівником спільноти було обрано ієромонаха Дмитра Григорака ЧСВВ. Відновлюючи структуру монастиря, сестри мироносиці почали відновлювати й духовні вправи, що були приписані Статутом. Після легалізації релігійного життя спільні реколекції в рідному Богородчанському монастирі сестрам мироносицям вдалося провести з 31 липня по 3 серпня 1995 р. перед святом св. Марії Магдалини. На цих духовних науках, поряд із початкуючими у монашому житті, були присутні і старші сестри, які ще до вигнання у 1946 р. перебували у монастирі, а це: с. Ігнатія Васько та с.Любомира Градюк.

24 березня 1995 р. було скликано чергову капітулу, головував на якій ієромонах Доротей Шимчій, ЧСВВ. На розгляд капітульних сестер було винисено два питання:

• вибір Генеральної настоятельки;
• внесення змін до Статуту про скорочення терміну урядування Генеральної настоятельки та управи згромадження з 8 до 5 років.

Наступна капітула згромадження відбулася 6 травня 1995 р. Представником від єпископа ординарія Кир Софрона Дмитерка був ієромонах Доротей Шимчій ЧСВВ. На цій капітулі було обрано Генеральну настоятельку згромадження с. Магдалину Дмитренко.

За час її служіння як настоятельки згромадження спільнота розпочала будівництво нового монастиря в м.Івано-Франківську, по вул.Кондукторській 2а. Навесні 1996 р. міська рада виділила місце для будівництва Генерального дому Згромадження Сестер Мироносиць. Проект нового монастиря був розроблений архітектором Геннадієм Рогозовим. Справами будови зайнялася с. Володимира Тара, що на позачергові капітулі 4 серпня 1996 р. була обрана Генеральною настоятелькою згромадження. При вагомій підтримці добродіїв та жертводавців основні роботи на будівництві монастиря були завершені під кінець 1998 р. Таким чином, 19 грудня 1998 р. відбулося посвячення каплиці Воскресіння Господнього в новозбудованому монастирі. Чин посвячення здійснив єпископ Софрон Мудрий, ординарій Івано-Франківської єпархії.

На 2000 р. Згромадження Сестер Мироносиць нараховувало 44 члени. Спільнота на цей час вже мала два великі монастирі. Перший в м. Івано-Франківську, другий – у смт.Богородчанах. У містечку Богородчани сестри тричі до 2000 р. змінювали місце проживання. Коли в 1995 р. вони перейшли жити до свого давнього монастиря по вул.Гагаріна 2, то вже не змогли пристосувати будинок до умов життя. Монастир за час правління радянської влади був дуже знищений, не підлягав ремонту, був побудований із дерева. Так, 17 жовтня 1997 р. монахині перейшли на тимчасове проживання до будинку, що належав парафії св.Йоана Богослова по вул.Грушевського, 3. З 1 січня 2000 р. замешкали у відбудованому монастирі по вул. Грушевського, 15. Цей монастир був першим будинком, у якому оселилися сестри мироносиці, коли вони 1928 р. приїхали до Богородчан на запрошення єпископа Г.Хомишина.

Незважаючи на різні місцевості проживання, сестри мироносиці дотримуються єдиного молитовного правила. Монастир – це найперше місце постійної молитви, Вечірня, Повечір’я, Утреня, Часи, Божественна Літургія, читання Святого Письма становлять молитовний порядок для кожної сестри мироносиці. Згідно задуму засновника о.Юліяна Дація сестри мироносиці, окрім старання про власну досконалість і святість, мали «жертвувати себе з любові до Господа на службу для убогих, бездомних, забутих і для сиріт, даючи першим у своїм приюті материнський догляд і досмертне удержання, а сиротам часове удержання і християнське виховання». Ця харизма була втрачена ще 1945 р., коли сестер вигнали з монастиря. І хоч сьогодні сестри не мають при своїх монастирях притулків для бідних, вони намагаються робити діла милосердя при кожній нагоді в міру своїх сил та можливостей.

Після легалізації Церкви спільнота мироносиць найбільшу увагу продовжує присвячувати катехизації дітей та молоді. Сестри активно допомагають священикам у проведені місій на парафіях, виконують служіння у церковних інституціях, працюють у медичних закладах. Таким чином, Згромадження Сестер Мироносиць відновило своє існування після довгих років заборон та переслідування. Відновлюючи свою діяльність, сестри мироносиці збільшили число своїх монастирських будинків і розширилася територіально в різні місцевості.

На сьогодні чисельність спільноти становить 38 осіб. Генеральний дім Згромадження розташований у м. Івано-Франківську, новіціат у смт. Богородчани Івано-Франківської архієпархії. Наш третій монастирський будинок розміщений у м. Яремче (Коломийсько-Чернівецька єпархія) і служить відпочинково – реколекційним центром для дітей та молоді.

Окрім названих територій сестри мироносиці проживають і сповняють служіння у Києво-Вишгородській архієпархії, у Бучацькій та Коломийсько-Чернівецькій єпархіях, де працюють при єпархіальних управліннях та провадять в м. Коломия сиротинець св. Миколая. Також маємо один осідок за межами держави,  в Італії, м. Капуа.

Генеральною Настоятелькою Згромадження є м. Августина Чорноус.